Свобода слова та право на вільне вираження власної думки існує лише до моменту, поки не порушує права іншої (інших) осіб. Право на свободу слова і вільне вираження власних поглядів кореспондується з обов’язком не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, яка принижує її честь, гідність та ділову репутацію. У разі ж порушення такого права щодо інших осіб, засобом захисту буде звернення до суду з вимогою визнати поширену інформацію недостовірною та зобов’язати особу, яка таку інформацію поширила її спростувати.
Адвокатами PI Law Firm було детально проаналізоване дане питання, в тому числі на практиці, про що піде мова далі у цій статті.
Діюче законодавство України, що регулює питання забезпечення захисту осіб від поширення недостовірної інформації є досить неефективним та таким, що потребує суттєвих змін, оскільки ним не охоплюються більшість сфер суспільного життя та не вирішуються проблеми достатнього захисту інформації.
Цивільний кодекс України 2004 року закріплював «презумпцію недостовірності негативної інформації», тобто – негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, доки не буде доведено протилежне.
Однак Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації», що був прийнятий 27.03.2014 року, такий принцип презумпції був вилучений з цивільного законодавства, що суттєво змінило стан справ в даній сфері, поклавши тягар доведення недостовірності інформації на позивача.
Статтею 30 Закону України «Про інформацію» визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
В постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» Верховний Суд зазначив, зокрема, що до оціночних суджень відносяться думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які є вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, і які не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати.
Водночас, використання певних мовних конструкцій здатне з твердження про фактичні дані створити оціночне судження. Як наприклад, форма припущення і власної думки (оцінки) перетворює твердження про факт в оціночне судження особи. Оціночні висловлювання не містять в своєму складі фактичних даних, так як зазвичай виражені з застосуванням мовних засобів не у стверджувальній формі, а саме, як припущення, з використанням слів та словосполучень: «ймовірно», «можливо», «схоже на те», «на мою думку», «думаю що», «у мене склалось враження» тощо.
Аналізуючи справи Європейського суду з прав людини на предмет дотримання положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прослідковується певна практика висновків. Так, Європейський суд зазначає: «Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя».
Разом з цим, Європейський суд у рішенні від 29.05.2005 р. у справі «Українська прес-група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), заява № 72713/01 зазначає, що вимогу доведення правдивості оціночного судження виконати неможливо, отже, ця вимога порушує свободу вираження думки як таку, а вона є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції.
Також слід звернути увагу, що оціночне судження, виражене в образливій формі, не тягне за собою відповідальності як за висловлення оціночного судження лише тоді, коли воно має під собою достатнє фактичне підґрунтя і не є надмірним, враховуючи також ситуацію та ті обставини, за яких відбувалось поширення висловлювань. В таких випадках Європейський суд зазначає, що навіть у разі, коли твердження прирівнюється до суб’єктивної оцінки, адекватність втручання може залежати від того, чи існує достатня фактична підстава для спростовуваного затвердження, оскільки навіть суб’єктивна оцінка, яка не має під собою ніякої фактичної основи, може бути надмірною (рішення у справі «Де ГАЕ і Гійселс проти Бельгії» від 24 лютого 1997 року).
Отже, перед зверненням до суду за захистом свого порушеного права на повагу до честі та гідності, маючи на меті визнати поширену інформацію недостовірною, необхідно визначити, чи можуть поширені висловлювання бути перевірені на предмет їх відповідності фактичним даним та дійсності, а також те, чи не є таке оціночне (суб’єктивне) судження надмірним втручанням.